Література Хмельниччини

Якщо оглянути творчість письменників Хмельниччини загалом, то можна зробити висновок, що за останні десятиліття з’явилося чимало творів, написаних на гідному художньому рівні, пройнятих вболіванням за народ, за Україну. Рідне Поділля, його сива минувшина, бурхливе сьогодення, непересічні долі земляків, природа рідного краю знаходять відображення у творчості сучасних поетів та прозаїків Хмельниччини.

Людмила Михайлівна Задорожна

Людмила Михайлівна Задорожна

§Літературознавець, прозаїк, перекладач – Людмила Михайлівна Задорожна, народилася в селі Лісогірки Городоцького району. Батько директорував у школі, сюди й бігала щоранку дівчинка здобувати освіту. Навчалася сумлінно, а після того, як отримала атестат зрілості, не задумувалась над вибором професії – поступила на філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, який закінчила 1970 року. Стажувалася в Єреванському університеті, студіювала вірменську мову і літературу. Повернувшись до Києва, стала працювати на кафедрі української літератури, захистила кандидатську дисертацію. У вільний від роботи час захоплюється перекладами художніх текстів.

§ Перу Л.М. Задорожної належать переклади з вірменської: В. Петросян “Вірменські екскізи” (1978), “Самотня горішина” (1969), Д. Демірчан “Вардананк” (т.1. 1984; т.2. 1986), М. Саркісян “Сержант Каро”, “Дорога під громами” (1985); “Вірменські прислів’я та приказки” (1977); Рачія Кочар “Біла Книга” (1975) та інші.

§Нині Людмила Михайлівна Задорожна знана в Україні та за її межами як літературознавець, прозаїк, перекладач, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури та шевченкознавства Київського національного університету. Член Національної Спілки письменників України, науковець, захистила 1996 року докторську дисертацію. На її рахунку є кілька монографічних досліджень не лише з вірменознавчої, а й шевченкознавчої тематики, історії вітчизняної літератури ХІХ століття.

§Людмила Задорожна – автор історичних романів “Відстані без розлук” (2004), “Як спіле жито” (2006). У першому творі письменниця чимало місця відводить побуту вірменів на Подільській землі, біля Кам’янця-Подільського. Події відбуваються в далекому ХV столітті. Герої твору живуть у жорстокому світі, їхні долі трагічні, проте вони перемагають і впевнено піднімаються з колін навпроти тріумфу Долі.

Олександр Іванович Кисельов

Олександр Іванович Кисельов

§Олександр Іванович Кисельов народився ( 29 березня (11 квітня за новим стилем) 1903, село Сатанівка, нині Городоцького району Хмельницької області — † 24 лютого 1967, Київ) — український літературознавець, перекладач. Доктор філологічних наук (1964).

§Коли Сашко підріс і здобув початкову освіту, батьки надумали віддати 10-річного сина в науку до Кам’янця-Подільського — до хлоп’ячої духовної школи. Вступив хлопець до підготовчого класу. Щоб матеріально забезпечити своє навчання, вступив до архієрейського хору — цим самим здобув право безкоштовно вчитися, а також першочергово брати шкільні підручники. Закінчивши 1919 року училище, 16-річний Сашко перейшов до Подільської духовної семінарії. Узимку вчився, а влітку ходив на заробітки. А тим часом 1920 року сім’я Кисельових із Сатанівки переїхала поближче до Кам’янця — в село Великі Вірмени (нині Великозалісся). 1921 року в Кам’янці-Подільському відкрилися педагогічні курси імені Івана Франка. Олександр Кисельов разом з іншими семінарськими товаришами вступив на ці курси. Щоб мати змогу вчитися, Олександр шукав якоїсь допоміжної роботи. Олександр у травні 1925 року вступив практикантом до Кам’янецького дитячого містечка, відвідував учительські курси з перепідготовки. Наприкінці червня, коли були іспити для осіб, що бажають учителювати, Олександр Кисильов успішно склав іспит і здобув право вчителювати.

§1931 року 28-річний Олександр Кисельов вступив до КІНО (Київського інституту народної освіти; через два роки це знову був Київський університет, колись розформований більшовиками). 1936 року, закінчивши філологічний факультет Київського університету, Олександр Іванович на три роки став у ньому аспірантом кафедри української літератури. Знайшлася і тема, яка стала справою життя Олександра Кисельова: життя та творчість Павла Грабовського.

§Якраз 1939 року мало святкуватися 75-річчя з дня народження Павла Арсеновича. Але життя та творчість цього поета були на той час мало дослідженими. Тож Олександр Кисельов поїхав у Тобольськ, де жив у засланні та помер поет, відшукав у Фрунзе сім’ю письменника, зібрав і записав спогади про Павла Грабовського від його друзів і знайомих по засланню, розшукав статті та кореспонденції поета в сибірських газетах, виявив низку архівних документів, що стосувалися поета. Підсумком цієї роботи стала монографія Олександра Кисельова «Павло Грабовський. Його життя та діяльність» (1940 рік), за яку дослідникові наступного року надали учений ступінь кандидата філологічних наук.

§Війна перервала плідну працю вченого. У складі військ І Українського фронту Олександр Іванович пройшов від Дніпра до Ельби. Службу в Радянській армії закінчив у травні 1946 року начальником дивізійної партійної школи. Демобілізувавшись, учений знову працював в Інституті літератури АН УРСР. За сумісництвом у Київському університеті читав загальний курс української літератури та спецкурс «Життя та творчість Павла Грабовського». І, звичайно, не покидав досліджень, підсумком яких став вихід у світ тритомника Павла Грабовського (у 1959—1960 роках), два видання монографії про життя й творчість поета (1951 і 1959 року). За друге, доповнене і перероблене видання монографії Олександру Івановичу 1963 року присудили учений ступінь доктора філологічних наук. Досліджував учений і творчість інших письменників 19 століття, зокрема, поетичну творчість Івана Франка.

§Не обминули Олександра Кисельова і переслідування. Наприкінці 1940-х року Олександра Івановича тричі викликали на допити енкаведисти за наклепами на нього як «запеклого націоналіста». 1964 року вченого звільнили з роботи, зовсім забули. Помер учений 24 лютого 1967 року. Вдові Любові Потьомкіній удалося впорядкувати збірник вибраних праць Олександра Кисельова, який 1972 року під заголовком «Література гарту й боротьби» побачив світ у видавництві «Дніпро».