Література Хмельниччини

Якщо оглянути творчість письменників Хмельниччини загалом, то можна зробити висновок, що за останні десятиліття з’явилося чимало творів, написаних на гідному художньому рівні, пройнятих вболіванням за народ, за Україну. Рідне Поділля, його сива минувшина, бурхливе сьогодення, непересічні долі земляків, природа рідного краю знаходять відображення у творчості сучасних поетів та прозаїків Хмельниччини.

Людмила Михайлівна Задорожна

Людмила Михайлівна Задорожна

§Літературознавець, прозаїк, перекладач – Людмила Михайлівна Задорожна, народилася в селі Лісогірки Городоцького району. Батько директорував у школі, сюди й бігала щоранку дівчинка здобувати освіту. Навчалася сумлінно, а після того, як отримала атестат зрілості, не задумувалась над вибором професії – поступила на філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, який закінчила 1970 року. Стажувалася в Єреванському університеті, студіювала вірменську мову і літературу. Повернувшись до Києва, стала працювати на кафедрі української літератури, захистила кандидатську дисертацію. У вільний від роботи час захоплюється перекладами художніх текстів.

§ Перу Л.М. Задорожної належать переклади з вірменської: В. Петросян “Вірменські екскізи” (1978), “Самотня горішина” (1969), Д. Демірчан “Вардананк” (т.1. 1984; т.2. 1986), М. Саркісян “Сержант Каро”, “Дорога під громами” (1985); “Вірменські прислів’я та приказки” (1977); Рачія Кочар “Біла Книга” (1975) та інші.

§Нині Людмила Михайлівна Задорожна знана в Україні та за її межами як літературознавець, прозаїк, перекладач, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури та шевченкознавства Київського національного університету. Член Національної Спілки письменників України, науковець, захистила 1996 року докторську дисертацію. На її рахунку є кілька монографічних досліджень не лише з вірменознавчої, а й шевченкознавчої тематики, історії вітчизняної літератури ХІХ століття.

§Людмила Задорожна – автор історичних романів “Відстані без розлук” (2004), “Як спіле жито” (2006). У першому творі письменниця чимало місця відводить побуту вірменів на Подільській землі, біля Кам’янця-Подільського. Події відбуваються в далекому ХV столітті. Герої твору живуть у жорстокому світі, їхні долі трагічні, проте вони перемагають і впевнено піднімаються з колін навпроти тріумфу Долі.

Олександр Іванович Кисельов

Олександр Іванович Кисельов

§Олександр Іванович Кисельов народився ( 29 березня (11 квітня за новим стилем) 1903, село Сатанівка, нині Городоцького району Хмельницької області — † 24 лютого 1967, Київ) — український літературознавець, перекладач. Доктор філологічних наук (1964).

§Коли Сашко підріс і здобув початкову освіту, батьки надумали віддати 10-річного сина в науку до Кам’янця-Подільського — до хлоп’ячої духовної школи. Вступив хлопець до підготовчого класу. Щоб матеріально забезпечити своє навчання, вступив до архієрейського хору — цим самим здобув право безкоштовно вчитися, а також першочергово брати шкільні підручники. Закінчивши 1919 року училище, 16-річний Сашко перейшов до Подільської духовної семінарії. Узимку вчився, а влітку ходив на заробітки. А тим часом 1920 року сім’я Кисельових із Сатанівки переїхала поближче до Кам’янця — в село Великі Вірмени (нині Великозалісся). 1921 року в Кам’янці-Подільському відкрилися педагогічні курси імені Івана Франка. Олександр Кисельов разом з іншими семінарськими товаришами вступив на ці курси. Щоб мати змогу вчитися, Олександр шукав якоїсь допоміжної роботи. Олександр у травні 1925 року вступив практикантом до Кам’янецького дитячого містечка, відвідував учительські курси з перепідготовки. Наприкінці червня, коли були іспити для осіб, що бажають учителювати, Олександр Кисильов успішно склав іспит і здобув право вчителювати.

§1931 року 28-річний Олександр Кисельов вступив до КІНО (Київського інституту народної освіти; через два роки це знову був Київський університет, колись розформований більшовиками). 1936 року, закінчивши філологічний факультет Київського університету, Олександр Іванович на три роки став у ньому аспірантом кафедри української літератури. Знайшлася і тема, яка стала справою життя Олександра Кисельова: життя та творчість Павла Грабовського.

§Якраз 1939 року мало святкуватися 75-річчя з дня народження Павла Арсеновича. Але життя та творчість цього поета були на той час мало дослідженими. Тож Олександр Кисельов поїхав у Тобольськ, де жив у засланні та помер поет, відшукав у Фрунзе сім’ю письменника, зібрав і записав спогади про Павла Грабовського від його друзів і знайомих по засланню, розшукав статті та кореспонденції поета в сибірських газетах, виявив низку архівних документів, що стосувалися поета. Підсумком цієї роботи стала монографія Олександра Кисельова «Павло Грабовський. Його життя та діяльність» (1940 рік), за яку дослідникові наступного року надали учений ступінь кандидата філологічних наук.

§Війна перервала плідну працю вченого. У складі військ І Українського фронту Олександр Іванович пройшов від Дніпра до Ельби. Службу в Радянській армії закінчив у травні 1946 року начальником дивізійної партійної школи. Демобілізувавшись, учений знову працював в Інституті літератури АН УРСР. За сумісництвом у Київському університеті читав загальний курс української літератури та спецкурс «Життя та творчість Павла Грабовського». І, звичайно, не покидав досліджень, підсумком яких став вихід у світ тритомника Павла Грабовського (у 1959—1960 роках), два видання монографії про життя й творчість поета (1951 і 1959 року). За друге, доповнене і перероблене видання монографії Олександру Івановичу 1963 року присудили учений ступінь доктора філологічних наук. Досліджував учений і творчість інших письменників 19 століття, зокрема, поетичну творчість Івана Франка.

§Не обминули Олександра Кисельова і переслідування. Наприкінці 1940-х року Олександра Івановича тричі викликали на допити енкаведисти за наклепами на нього як «запеклого націоналіста». 1964 року вченого звільнили з роботи, зовсім забули. Помер учений 24 лютого 1967 року. Вдові Любові Потьомкіній удалося впорядкувати збірник вибраних праць Олександра Кисельова, який 1972 року під заголовком «Література гарту й боротьби» побачив світ у видавництві «Дніпро».

Павло Миколайович Гірник

Павло Миколайович Гірник

§Павло Миколайович Гірник народився  30 квітня 1956 у Хмельницькому — український поет. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (2009).

§Закінчив 1973 року середню школу в Хмельницькому. Вчився на філологічному факультеті Кам’янець-Подільського педагогічного інституту (1973—1974, закінчив перший курс), 1974 перевівся у Київський педагогічний інститут (закінчив 1977). Закінчив Вищі літературні курси в Москві (1987—1989).

§
Працював учителем української мови і літератури в сільських школах Вінницької області (село Непедівка Козятинського району) та Хмельницької області (село Берегелі Красилівського району), завідувачем літературно-драматичної частини Хмельницького театру ляльок.

§Член Спілки письменників України (1984), а від 1996 — член Асоціації українських письменників.

§Нині живе в Деражні — районному центрі Хмельницької області.

§Премії

§Лауреат літературних премій імені Андрія Малишка, імені Павла Усенка, імені Павла Тичини.

§2 березня 2009 року присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка за книгу віршів «Посвітається»

§

Грищук Броніслав Антонович

                                          Грищук Броніслав Антонович

§Грищук Броніслав Антонович народився 1 квітня 1940 року в селі Сергіївці Волочиського району Хмельницької області в селянській сім’ї. Закінчив Львівський державний університет їм. Ів.Франка, факультет журналістики (1967 р.).

§Прозаїк, поет, публіцист. Член Спілки Письменників України з 1975 року. Перший поетичний твір був надрукований 1960 року в армійській газеті “Крылья победы”. Перша книжка оповідань побачила світ у видавництві “Молодь” (Київ, 1972 р.). Багато років працював журналістом у газетах Львівщини та Хмельниччини, редактором видавництва (газета ПрикВО “Слава Родины”, обласна молодіжна газета “Ленінська молодь”, видавництво “Каменяр” – 1966 – 1972 рр., обласна газета “Радянське Поділля – 1972 – 1980 рр.), відповідальним секретарем Хмельницької обласної організації Спілки письменників України (1980 – 1986 рр.), редактором Хмельницької обласної газети “Подільські вісті” (1992 – 1993 рр.). Лауреат обласної літературної премії ім. М.Годованця, заслужений журналіст України, лауреат диплома і премії “Золоте перо” Спілки журналістів України.

§У творчому доробку Б.Грищука – десятки книжок художньої прози, поезії, публіцистики, краєзнавчих нарисів .

Микола Федунець

Микола Федунець
ПОДІЛЛЯ 
Цю землю серцем і руками
Зумій пізнать, зумій відчуть.
В думках з моїми земляками
На польових вітрах побудь.
Зумій відчуть наш чесний будень –
І думи наші, і труди.
Тут квітень, - скажеш ти, - і грудень
Одного прагнуть: щоб цвісти.
Я тут живу! Над голубою
Красою Горині й Дністра.
Прийди - я поділюсь з тобою
Скарбами праці і добра.
Тепло долонь на двох поділим,
На двох і сміх, і смутку мить.
Бо й називається Поділлям
Земля, де маю щастя жить.

§Федунець Микола Федорович народився 1 січня 1944 року в с. Сушівці Білогірського району Хмельницької області. Закінчив факультет журналістики Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Майже двадцять років віддав журналістській праці – у редакції газет: білогірської районної «Життя і слово», обласних – «Подільські вісті», та «Ровесник». Заслужений працівник культури України. Голова Хмельницької обласної організації НСПУ.

§Автор книжок: “Адреса юності”, “Душа зернини”, “Свято роси”, “Обличчя долі”, “Проводи журавлів”, “Розневолення”, “Жниво”, “Вісім струн”, “Вибране”, “Неповторне”, “Наяву”, “Жариновий кетяг”, “…І поселюсь у Всесвіті з тобою”, “Веретено”, “Напрям”, “Вересневий простір”, “День мій земний”, “Не поступимось любов’ю до України”, “Зі сторінок “Автографа”, “Іспит”.

§Лауреат міжнародних премій імені І. Кошелівця, імені Д. Нитченка, обласних премій імені В. Булаєнка, імені Г. Костюка, імені М. Годованця. Та інші.

§Член Національної спілки письменників України. Член Національної спілки журналістів України. Заслужений працівник культури України. Почесний громадянин села Сушівці.

§Лауреат обласних літературних премій імені Тараса Шевченка та імені Володимира Булаєнка, Хмельницької міської премії імені Богдана Хмельницького.

Віктор Гончарук

Віктор Гончарук 
Ця стежка, ще веде до джерела, 
Мене до себе знову вабить, 
кличе. 
Із соняхом цілується бджола 
І журавлі розчулено курличуть. 
І раптом стрепенулась, ожила 
Моя душа. Запахла п'янко 
м'ята. 
Іду по стежці, йду до джерела.
Якого ще, якого мені свята? 
Співає рокітливе джерело, 
Спиваю його звуки життєдайні. 
Мені на світі - знаю - повезло 
На край Подільський –
дивовижний, файний. 
На стежку, що веде до джерела. 
До джерела, яке лікує душу.
Куди б мене судьба не завела –
Сюди я повертатись завжди
                                               Мушу.

Петро Прокопович Карась

Петро Прокопович Карась

§Петро Прокопович Карась (8 січня 1938, село Коханівка, нині Полонського району Хмельницької області) — український поет. Член Національної спілки письменників України (від 1969 року). Заслужений журналіст України (1997).

§Петро Карась народився у родині колгоспника. Закінчив семирічку та Славутське педагогічне училище. У 1956—1960 роках був студентом факультету жураністики Київського університету. З четвертого курсу пішов працювати до редакції обласної газети «Радянське Поділля» (нині «Подільські вісті») в Хмельницькому. 1961 року закінчив університет заочно.

§1962 року став членом КПРС. 1974 року в Києві закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії України.

§У «Радянському Поділлі» працював завідувачем відділу культури та шкіл. Був редактором обласної молодіжної газети «Корчагінець» (Хмельницький).

§Голова секції Хмельницького обласного товариства інвалідів.

§З першими поезіями виступив у районній газеті в Славуті, коли ще навчався в педагогічному училищі. 1965 року дебютував поетичною збіркою «Озаріння». 1967 року побачила світ друга збірка віршів поета — «Два крила». Далі вийшли збірки «Червонозем» (1972), «За правом — жить!» (1985), «Колиска», «Соломія», «Жінка», «Вибране», «Кардіограма», «Соната подільської осені», «Небо і земля», «Часу вічний чар», «Високе причастя», «Житечка жменя», «Серце підказало…», «Сон-трава», «Ромен цвіте», «Мазепа», «Будьмо гонорові!», «Невозводи», «Ти — божественна!», «Спасибі!», книга вибраного «Свята моя любов».

§Автор художньо-документальних нарисів «Хмельниччина» (1975), «Ударна ланка» (Львів: Каменяр, 1985) — про Героя Соціалістичної Праці, ланкового механізаторів колгоспу «Іскра» Хмельницької області М. М. Янчука, повісті «Викликаю вогонь», роману «Буремний Буг».

§На вірші Карася помпозитори написали низку пісень («Козацькому роду нема переводу», «Вкраїно, матінко моя», «Дві троянди», «Гуляйполе», «Віват, Хмельницький!» та інші). Окремі твори перекладено російською, болгарською мовами.